ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО : ПОРТРЕТ НА ТЛІ ЕПОХИ

До 140 - річчя від дня народження.

 «Читати українську історію треба з бромом, — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що огризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що може. Збоку присмокталась і четверта — Австрія».

                                                                       В. Винниченко «Щоденник» 25 травня 1918 р.

       Він народився в останній чверті минулого століття  у нашому степовому краї. Шукав себе і свою долю в історії і долі свого народу, рідній Україні віддав свою революційну молодість, з мрією про вільну суверенну Україну зв’язав свою літературну творчість, усю громадську і державну діяльність. Був  полум’яним патріотом України, але ледь  не половину життя прожив поза її межами і помер на чужині,  людиною талановитою і складною, головою уряду вперше народженої в 1917-1918р.р. Української держави і  до кінця життя свого  носив тавро ворога України.

Переломові  часи  межі століть народили сильну особистість – митця – політика: главу українського уряду в часи УНР і водночас видатного письменника, автора п’єс, які бачив глядач Праги, Берліна, Рима, Парижа. Його твори перекладалися іноземними мовами, ним захоплювалися, його… засуджували. Вражає полярність оцінок постаті Володимира Винниченка: «Літературний геній України»,  «художник, розіп’ятий на хресті політики», «великий партач життя», «старий вовк української контрреволюції»…  Про його «Відродження нації» старожили західної діаспори й досі згадують зі сталевим блиском в очах. Хто ж іще зробив такий блискучий діагноз задавненої хвороби російської демократії: «Російська демократія закінчується на українському питанні».

Роль Володимира Винниченка як першорядного, європейського масштабу майстра слова наразі, здається, ніким не заперечується. А ось щодо Винниченка-політика, його реальних дій, прорахунків і здобутків, його світогляду — тут усе на порядок складніше. Відомо, що значущі для своєї доби політичні діячі (чи вони нам подобаються, чи ні) зазвичай не зникають, не йдуть зі сцени історії навіть після своєї фізичної смерті. Відома також римська сентенція: «Про мертвих — або добре, або нічого, крім правди». Зрозуміло, нарешті, й те, що українська історія трагічно багата на особистостей, справи яких неможливо об’єктивно охарактеризувати  лише двома фарбами — чорною та білою. Доводиться вдаватися до одіозної, але, на жаль, іноді неминучої формули: «З одного боку, правда полягає в тому, що,.. а проте ми зобов’язані визнати й те, що...». Тому варто завітати до нашої бібліотеки та ознайомитися як з літературою про В. Винниченка (насамперед ґрунтовною працею Володимира  Панченка),  так і з творчим доробком митця і політика.